В історії знайдеться немало прикладів, коли економічні проблеми вели до занепаду і розвалу держав. На пострадянському просторі від кризи чи не сильніше за всіх страждає Україна. Девальвація гривні, дефіцитний бюджет, зростання протестних настроїв наводять на роздуми про майбутнє країни. Чи розпадеться Україна і якщо ні, то чому? Про це в інтерв’ю агенції «Росбалт» розмірковує провідний експерт політико-правових програм Центру Разумкова Олександр Литвиненко.
— Чи може економічна криза спровокувати відцентрові процеси в Україні? Новий виток федералізації, наприклад?
Не думаю. Подібні труднощі Україна вже переживала на початку 1990-х років. Всі протестні виступи, в першу чергу на Сході країни — саме вони в значній мірі стали стимулом для дострокових президентських виборів 1994 року — були з соціальними і у меншій мірі з політичними гаслами. Але зовсім не сепаратистськими. Правда, в Криму ситуація була дещо іншою.
До того ж, зараз шукати вихід з кризи самим на локальному рівні свідомо складніше і менш перспективно, ніж на рівні всієї держави. Інша річ, що різного роду політичні сили можуть зіграти на протестному настрої мас, які позбавляються роботи, соціальних пільг і перспектив і перевести ці протестні настрої в політичне русло.
— Хто міг би зіграти на протестних настроях: великі політичні сили чи тільки маргінали?
Я думаю, тільки маргінали, тому що крупні політичні сили, представлені в Верховній Раді і в регіонах, — та ж Партія Регіонів — зацікавлені в єдиній державності. Це відноситься і до фінансово-економічного крила ПР, і до її лідерів, що бачать себе на чолі всієї держави, а не окремого регіону або створеної на його основі держави.
Інша справа, що політичне протистояння часто переходить за рамки конструктивної взаємної опозиційності. Об’єктивне це протистояння дестабілізує ситуацію в країні.
— Чи може знову піднятися тема автономії — а не сепаратизму — східних регіонів, тобто більшій фінансовій незалежності від Центру? Це на користь «регіоналів».
Так. Партія Регіонів піднімала не стільки гасло федералізації, скільки гасло посилення повноважень регіонів. В першу чергу — бюджетних, податкових і фінансових.
Звичайно, адміністративно-територіальна реформа в Україні назріла давно, і ця тема обговорюється ще з початку 2000-х років, якщо не раніше. Інша справа, що вона, швидше за все, мислиться як автономізація, а не федералізація. Створення федерації мотивується маргіналами, як правило, не економічними і фінансовими, а політичними, культурними, історичними й іншими причинами.
— Чи може Партія Регіонів пролобіювати фінансову автономію регіонів? Можливо, в союзі з Юлією Тимошенко, яка захоче заручитися підтримкою регіональних еліт?
Зараз ця тема для обох політсил неактуальна. Більш затребувані ними питання майбутніх виборів, перерозподіли владних повноважень в центрі, а не між Києвом і регіонами. Важко сказати, що буде після президентських виборів.
— Чи можуть спонсори Партії Регіонів підняти питання фінансової автономії регіонів, тому що їх підприємства розоряються? Мета — щоб їх бізнес був більш незалежний від Центру.
Мені як неекономісту важко відповісти точно на це питання. Думаю, що проблем фінансово-промислових груп Сходу України фінансова автономія не вирішить. Швидше, вона вирішить соціальні проблеми цих регіонів. Інтереси ФПГ часто поширюються на центральну владу України і за межі самої країни.
— Як до теми федералізації відносяться різні групи населення країни — на Заході, в Центрі і на Сході?
У мене немає точних цифр, але більш до федералізації тяжіють жителі Півдня і Сходу України. Проте, по дослідженнях останніх років, кількість прихильників федералізації не складала простої невідносної більшості населення. Більшість же завжди — за посилення фінансово-економічної автономії регіонів в рамках унітарної держави. До речі, кількість прихильників такої автономізації приблизно однакова — наприклад, що у Львівській, що в Донецькій, що в Тернопільській, що в Луганській областях.
Інша справа — Крим. В останній рік тамтешні федералістські, навіть сепаратистські тенденції отримали розвиток.
